Блогvfvfv

Не заздрощів, не лжі.

Землі для рук, а неба -

Для духу, для душі.

(Ротач)

Чи можна бути людиною, зрікшись свого коріння, не знаючи, хто ми і звідки, і який наш вік на цій землі? Чи маємо право казати, що відроджуємось у власній

державі, коли зневажаємо рідну мову і культуру?

Історія, мабуть, не пам'ятає цілеспрямованішого геноциду, ніж той, який здійснювали у XX столітті сталінські яничари в Україні, але ми з вами є свідками того, що ні мови нашої, ні пісні, ні інших пронесених у серці духовних оберегів свого народу Україна не втратила. Так само не могла втратити у ті глибокі істо­ричні часи, коли по території нашого краю перекочовували різні орди.

Нині стало модним слово «народознавство». Як колись «перебудова». А чи задумуємось над тим, що ж то означає - пізнавати свій народ? Це не тільки організація вечорниць чи купальських свят, колядок. Всім відомий євангельський вислів: «Пізнай себе самого». Пізнавати народ, отже, означає пізнавати самого себе, заглядати в історичну та генетичну пам'ять, що передається нам з кров'ю, акумулюється і підсилюється енергією, якою пульсує наша земля від найменшої травинки по вершечки соборів. Але пізнати свій народ у всій сукупності його знань, його гармонійного співжиття з навколишнім світом з допомогою лише цієї формули важко. Наші предки, що мали велику й могутню дохристиянську релігію, розуміли не лише свою причетність до невмирущого, вони відчували пульсування цієї життєвої енергії у всьому, що їх оточувало.

Задумаймось: тоді, коли люди жили серед квітучої і непоруйнованої природи, коли мали чисту воду і чисте повітря, коли земля колосилась хлібами і текла медами, могли 6 безпечно попльовувати на ті дари землі. Адже їх було вдосталь. А вони схилялися перед тими дарами і благословляли їх.

А що сталося з нами нині? Сліпнемо духовно і фізично, але кричимо, що відроджуємось. Не тільки перестали (ще й не хочемо) розуміти символічне письмо наших писанок і вишиванок, а й вишивати, як колись, не можемо: при потужних електролампочках і в окулярах не вдається відтворити витончений ниткопис української вишивки. Вже перестали відчувати свою єдність з космосом, зате виміряли глибини морські, проникли в товщу Матері-Землі, піднеслися за хмари, в небо, щоб дізнатися про існування нових світил. Боремося зі старістю, виводимо нові злаки, нові види худоби, кладемо в банки шалені гроші (хто - зароблені, хто - вкрадені)... А тим часом під ногами в нас лежить велика Руїна - земля наших предків. Пізнаючи її, дослухаючись до її голосу, могли о ми стати най мудрішими і найбагатшими у світі.

Але поки що не стали. Наші душі не бачать зір, наші серця не чують голосу землі. Наша мова поруйнована, перестала бути святинею, скарбом духу, блякне на очах, як старий оксамит. Наче ж нема ніяких заборон, жодних репресивних заходів: навпаки, закони декларують волю. То чому ж? Українське слово довело на повен голос, що не підвладне ні русифікації, ні полонізації, ні онімечуванню, ні мадяризації, що воно не тоне у воді й не горить у вогні. Саме воно, це слово, «підперло плечима» народ. Він не похилився, хоча був відігнаний від шляхів прогресу, названий «бидлом», «сіромою», «хохлом» і загнаний під селянську стріху. Сила ж тієї сіроми - його душа - явила свою незборимість перед царями та вождями з усією їхньою сатрапією.

Душа вдивлялась в полики -

Оті подільські, низзю чорною,

Як грались долями віки,

А потім вибухали дзвонами.

Душа вслухалась в берегинь,

О з рушників мовчать

задумано.

...Які пісні!

Які казки! Чиї вони?

Чия та писанка,

Що винесла тепло руки і ще й тепер горить так високо?

Чиї намиста й килими? Чиї шаблі, бандури й люлечки? ..

Мовчав, але й був німий: Творила мед бджола у вулику.

(Н. Поклад).

Сила української мови була в селі, але у селі і безсилля. Стала непрестижною. Росли міста, вимагаючи людської робочої сили. І колгоспне безпаспортне село з порожнім трудоднем випихало своїх дітей до міста здобувати місце під сонцем. А міста здавна були зрусифіковані, бо там повно було російської людності. А планове переселення народів? А ще кадри свої посилав в Україну «старший» брат...

Тож залишився в української мови один-єдиний прихисток - Пам'ять і Душа українця. Думати і відчувати по-українськи ніхто не міг заборонити. «...Бо можна когось виключити з партії, з товариства, з інституції, але не можна виключити з нації» (Б. Лепкий). Українська мова має сильний генетичний код, який запрацював інтенсивніше, шукаючи порятунку в художніх символах. З цієї іпостасі жайворонками злітали народні пісні, а згодом - спалахнула неопалима купина Шевченкової поезії, яка піднесла нашу мову на духовну висоту. А на землі, між людьми, її чекало синівське зречення, що триває й тепер.

А рідна ж мова, неначе біополе, оточує людину. Мовотворення не покидає нас на жодну хвилину: навіть у сні ми маримо Рідним Словом. Коли нас залишає близька людина, коли далеко родичі, ми сам на сам зі Словом. Воно, як може, підтримує нас, дає розраду, наближає до того, до кого звернені думки, почуття, скапує сльозою. І тоді, коли людина покидає цей світ, вона прощається Словом... То чи ж можна нехтувати безмежною вірністю Рідного Слова? Ми - у Ньому, і Воно - у нас.

Ми багато роздумуємо над взає­мозв'язком «мова - духовність». Відомий німецький мовознавець В. Гумбольдт наголошував: «...мова народу є його дух і дух народу є його мова». У мові матеріалізується духовний потяг, вона має здатність акумулювати духовну енергію, передавати її у просторі та часі. Поезія І. Г. Шевченка, наприклад, має таке високочастотне духовне поле, що одразу відчуваєш його силові лінії, які проходять крізь наше єство.

Духовна ойкумена нації - то цілий комплекс: рідна мати, рідний батько, рідна земля, рідні простори, рідний народ... А як же без рідної мови? Мова є духовним кліматом народу. Кожна нація усвідомлює себе як цілісність, як етноорганізм саме завдяки мові. Все віддзеркалено в рідному слові: як жили наші предки, чим займалися, з ким контактували, чого навчилися, що і від кого перейняли, що втратили... Які знання ми відкрили б для себе, якби заглянули в душу слова! А ми перетворили його лише в засіб спілкування, в інструмент брехні, і дітей цього навчили. Тепер маємо просто-таки критичну ситуацію у школах, коли творчі роботи вже не творяться, коли дитина не відчуває потреби сказати своє, сокровенне, а лише списує з шпаргалки, перелопачує, як полову, слово, що мало б стати великим...

На жаль, ні в школах, ні у вузах, ні в установах мова наша ще не зайняла належного місця. А який сором, що наші депутати розмовляють чужою народові мовою! І це ті, хто присягався здобути нам світлу долю, вказати правильну дорогу?

Десь на початку 90-х письменниця К. Мотрич надрукувала свою «Молитву до мови». Думаю, треба, щоб її знала кожна дитина, кожна людина, не байдужа до нашого національного буття, до його відродження.

Найтриваліший скарб - слова,

Все інше у нас - тимчасове.

І поки не скорене слово,

Надія на волю жива.

На вас вся надія, лицарі слова,

Ті, що працюють без нагород.

Пишіть,

говоріть,

щоб не згинула мова, Щоб не пропав

український народ. (Г. Черінь).

Духовність починається з колиски, де мають панувати материна ласка і пісня та батькова мужність і розважність, вони повинні поглиблюватися традиціями, обрядами, звичаями, злагодою в сім'ї, чудодійними сферами мови, праці та природи: там душа й розум, тіло й дух досягають гармонії, долучаються до секретів Води і Сонця, Землі і Неба, до чарівності мрії, благодійництва та кохання. Там, у дитинстві, вибруньковується основа життєдіяльності: любов, ненависть чи байдужість. Отже, там починається справжня людина або антилюдина.

Колискова пісня... Скільки їх створив наш народ! Лагідний материн голос засівав дитячу душу любов'ю до людей, до природи, до всього живого. А чи вміють теперішні молодиці співати колискових? Чи знають їх? Не погрішимо, коли скажемо: майже не знають і не вміють. Переривається зв'язок поколінь на його найчутливішій ділянці - там, де душа. Це стосується не лише колискових.

Пригадується, як у 50-х та ще й у 60-х роках XX століття над сільськими просторами України щовечора звучала народна пісня. Кожне село, кожна вулиця, жінки і дівчата співали. Це була симфонія духовного настрою...

Як вони співали! Такого співу я не чув давно...

Вогнем палило.

Холодом проймало. Здіймало в небо.

Кидало на дно. А що найперше -

викликало з хати: Предивний спів лунав

напівсела... (М. Карпенко).

Ця пісня народна, українська, чарувала і чарує закордон. У 20-х роках XX століття Олександр Кошиць із своїм Національним хором здійснив тріумфальне шестя по Європі, Канаді и Америці, чаруючи й дивуючи народи світу своїм талантом диригента і композитора, красою і багатством українських перлин, неперевершеним їх виконанням. В той час народна пісня там була призабута, списана в архів, а давала себе знати модерністична музика. Як у нас нині. В листах у Ставропіль до свого друга О. Кошиць писав; «Концертовьіи опьіт показал, что Европа, которая в модернистическом скудоумии и кривлянии дошла, кажется, до последней ступени возможного, - обалдела от песни, ее природной красотьі и морального здоровья, припала к ней с жадностью протрез-вившегося пьяницьі, пила здоровую струю чистой мелодии и не могла нахвалиться! ...Всего ж радостнее для меня то, что украинская песня покорила весь мир: людей с самой разнообразной психикой, самьіх разнообразньїх наций, самьіх проти-воположньїх музьїкальньїх настроєний и вкусов.».

А ми нині притоптали своє рідне, гарне. Навіть на весіллях все менше звучить жива народна пісня. Прислухайтесь, чи почуєте дівочу або парубоцьку пісню під зорями? Дарма. Простір німує. Пройдіться селом і побачите: миготіння синіх екранів кидає полиски на шибки. Може, в клубах співають? Ревище чужої музики оглушує. А в тому верещанні корчаться, смикаються тіні наших дітей та внуків. Скажете - нові часи, нові пісні. Вже роками йде шалена атака на душі нашого юного покоління. Молодих полонять відео, телевізор, комп'ютери, модернова музика. Все те, що наша юнь дивиться і слухає, ніяк не сприяє вихованню людяності, духовності, милосердя, а швидше - навпаки. Зло, агресія культивуються повсякчас і згубно діють на молоду психіку. Досить переглянути телепередачі і газети, щоб переконатися, як багато у нашому житті жорстокості. І в місті, і в селі.

А хіба не село було здавна хранителем традицій добра, честі й милосердя? Підтримувало воно мораль, давало притулок знедоленим, виховувало всією громадою сиріт, разом раділо і сумувало, гуртом схо­дилось на толоку. Тут завжди було сильним відчуття роду, тут - спільні пасовиська, міцне відчуття ліктя, ніколи не зачинювані двері. Без нього, як сказав поет, «висиха душі криниця». Ви помічаєте, що згадка про сільське дитинство робить нас чистішими і розчуленими?

Чому ж сьогодні в селі так тривожно і невесело? І справа не лише у скруті економічній - розпаді колективних господарств, свавіллі можновладців, відсутності роботи і грошей , і права, і в стосунках між людьми. Йде розшарування на заможних і бідних, на спритних і не дуже, а також розшарування моральне, від якого страшно, А тому маємо злодійство у хатах, хлівах, на городах, немає вже незачинених дверей, та й замки не рятують. Невже «висихає душі криниця»?

По-різному цікавляться люди питанням: «Хто ми, чиїх, яких батьків діти?..», - що свідчить про різний рівень їхньої духовності як вершини гуманістичного розвитку. Чи не тому нині в умовах безкарності і правового нігілізму певні сили намагаються ліквідувати, скоротити українські бібліотеки, музеї, книговидавничу справу? Одні не петрають, що роблять, іншим культура не потрібна, бо небезпечна.

До розвитку України більше повинна спричинитися жінка. Чоловіки і жінки різняться своїми підходами до розв'язання багатьох проблем. Жінка - найперше Мати, Дружина, Жалібниця, Вихователька... Жінка - Ніжність. Це, зрештою, та, хто зрозуміє і піднесе Дух. А як їй живеться сьогодні? А її дітям?

Нам, дітям 50-60 років XX століття, було легше. Ми не знали, що на світі є інші закордони, крім тих, де пухнуть з голоду безробітні, де дітей примушують тяжко працювати. Ми були задоволені тим, що мали. Перед нами не вишиковувалися комерційні кіоски, спокушаючи жуйками, ляльками Барбі, прикрасами і ще тисячами небачених речей.

А тут мама знову з'явилася додому стомлена, знервована і неласкава, а тато вже півроку не приносить зарплати. Та хіба може бути іншою жінка, коли змушена боронити сама себе? Хіба не кинуто їі напризволяще? То й дає вона волю власному нетерпінню, висловлюючись аж ніяк не обережно. А діти всотують незміцнілими душами те роздратування, неспокій, образи. А до приходу мами вже надивилися у телевізійне вікно фільмів-жахів, наслухалися суржику Вірки Сердючки чи словоблуддя Довгоносиків... Таких телепрограм понапридумували «нові українці», що й дивитися не хочеться. До запам'ятається цим дітям у рідному домі? Тихий лад у сім'ї, мамина колискова, батькова порада, бабусина казка, щирість?.. А в сім'ях заможних хіба панує душевний спокій?

Діти все бачать і розуміють, що «Закони нашої держави якісь дивні: в Конституції все так добре й красиво (ми в школі вчимо), а в житті - все навпаки». Нинішнього року Всесвітній поштовий союз проводив під егідою ЮНЕСКО міжнародний молодіжний конкурс епістолярних творів на тему: «Лист людині, спілкування з якою найбільше потребуєш». «Укрпошта» як член цього союзу провела аналогічний національний конкурс. В ньому взяли участь 1284 школярі віком від 10 до 15 років. Переможцем став восьмикласник СІІІ "№ 18 м. Артемівська Донецької області О. Яциченко. Це з його твору наведені вище слова. Лист адресований у вік позаминулий герою роману Ф. Купера «Звіробій». І ще: «Ти собі не уявляєш, Звіробій, як у наш час стали всі турбуватися про душу! Акції милосердя проводять, марафони добрих справ, аукціони щедрих вчинків тощо! Тільки чомусь зла не меншає. Пам'ятаєш, ти казав: «Я не з тих, хто вважає подвигом убивати людей самотніх у лісі». А у нас, на жаль, є такі...»

Дорослі, задумаймось! Вчителька і письменниця 0. Дучимінська, пишучи у свій час про значення свята матері, зазначала: «Від віків матері відігравали важні ролі у відбудові із занепаду свойого народу. Наполеон сказав: «Франція нічого так не потребує для своєї відбудови, як добрих матерів. У їхніх руках спочиває виховання тих робітників, які муруватимуть тривкі підвалини й спаюва­тимуть сильні в'язання великої будови!» Не забувай про це, Мамо-Укра-їнко! Від цього завдання не вільно Тобі ухилитися!» Це актуально і сьогодні в Україні. Жінка мусить засвітити дух і душу нації. Але їй треба створити умови, щоб вона відчула себе Берегинею нації.

Дослідники української духовності прийшли до висновку, що українці відзначаються емоційною вдачею, тобто в їхньому житті емоції відіграють велику роль і часто навіть переважають над інтелектом і волею. Емоційність лежить в основі кожного мистецтва, кожної творчості. Захоплення технічним поступом веде до занепаду людських емоцій і самого почуття людяності. Там, де емоції не відіграють жодної ролі, де панує лише суха логіка, там фінансові інтереси йдуть до своєї мети через трупи людей. Чи не так? Так, сьогоднішнє мислення молодого українця конкретне, а конкретність мислення вбиває дух. Конкретно повинні мислити політики, фінансисти, економісти, а не духовна еліта. Науку, освіту, культуру вважають нині чимось другорядним, непотрібним. Заради нібито найголовнішого - економіки. Але без культури і духовності немає народу - відповідно нема прогресу ані в економічному, ані в політичному розвиткові країни. Загальновідомий факт: в Японії шкільною програмою передбачено знати напам'ять не менше сотні народних пісень. Це що - раціональні японці не знають, на що витрачати час? Знають. А, тому й економіка в них така, до якої нам далеко. Очевидці кажуть і пишуть, що серцем і душею Японія - у старому, розумом - у новому. Вся ідеологія цієї країни була і є перш за все естетикою і відповідає умовам життя найширших мас народу. Культ рідної природи тримається в душі кожного японця сильніше за всі релігії. Японія - країна, де люди ставлять духовні цінності вище матеріальних благ.

Саме висока гуманітарна культура цілого суспільства знизила рівень корупції в урядових колах Швеції та Данії. То чому б не брати приклад?! Тож годі економити на душі, на культурі!!!

Воскресіння Землі залежить від Воскресіння душ, і навпаки. Тільки створивши нову Україну в своїх серцях, зможемо збудувати її в реальній величі та красі.