Блогvfvfv

Нація. Державність. Націоналізм.
Дмитро Донцов

Щось з нами робиться не те й не так. 

Ніби й здійснюється багатовікова мрія народу про власну державність, ніби й здобуто перемогу над невисним ворогом, ніби й утверджено демократію, що мала стати тою чарівною паличкою, помахом якої одна за одною мали бути вирішені всі наші обкипілі кров’ю проблеми. Ніби. „...А щось такеє бачить око, і серце жде чогось. Болить, і плаче, і не спить, мов негодована дитина”. Чому так вперто повертає пам’ять оці рядки із „Кобзаря”? 

А синьо-жовті символи нашої свободи, підняті й утверджені в запеклому двобої, уже подекуди злиняли, вицвіли, потріпались. Та це не наслідок боротьби, а тривожна печать забуття. А наші „воріженьки”, які зовсім недавно під свист і улюлюкання покидали свої затишні кабінети, зовсім не пощезали „як роса на сонці”, а відпочили, зробили макіяж, перегрупувалися і вже щораз ближче підступають до тих же кабінетів, щоб знову запанувати у нашій „рідній сторонці”. А чарівна паличка чомусь на очах стає все товстішою палюгою й безжально підміняє Правду арифметикою, Справедливість – статистикою, а Мораль – полтикою, зорієнтованою не на Істину, а на ниций інтерес. 

Щось з нами діється... 

Бо все частіше ловиш тривожний блиск в очах, що так недавно променіли запальною вірою. І на закличне „Слава Україні!” часом відлунює не сподіване й тверде „Героям Слава!”, а чується розчароване: „Чиїй Україні? Була партократичною, стала демократичною... А коли ж вона буде нашою? А герої... Щось, певно, і з ними не так: паплюжили їх чужі, а тепер он приїжджають їх же соратники і спадкоємці, і теж такої ж – кожен тільки своїх хвалить, а інших...” 

Крутий наш час, і важко він дається знервованим і слабодухим. 

Гірко це визнавати, але правда така: дуже важко довести, що нинішнє покоління українців краще за попередні, але зовсім легко знайти аргументи на підтвердження протилежного. Та час вибрав нас, і саме на наших очах відбувається грандіозне видовище планетарного масштабу – розпад гігантської імперії і водночас кривава драма відродження давніх і творення нових держав на руїнах колоніальної системи. 

У черговий етап національно-визвольної боротьби вступила й Україна, а тому всім нам випало бути не лише свідками, але й активними учасниками чи жертвами цих двох процесів історичної ваги. То ж не обманюймо і не виправдовуймо себе, свою бездіяльність чи пасивність: ні скромні наші сили й можливості, ні ще скромніші виміри нашого впливу не звільняють нас від відповідальності за сучасне і майбутнє нації. І якщо мислимо себе патріотами й гордимося цим, то мусимо прийняти як аксіому те, що патріотизм – це не тільки велика Любов, але й високий Обов'язок. 

Ці прості й природні для нормальної людини твердження набирають особливої ваги, змістовності і значимості в наш час. Бо саме на наше покоління Провидіння поклало відповідальний обов'язок: виконати гігантську роботу, пов'язану з переходом нації зі стану підневільного у стан реальної, а не лише декларованої свободи. 

З Божої ласки маємо можливість здійснювати цю титанічну справу в мирний час. Це вперше українцям випадає така нагода, коли війни, окупації, репресії не виривають з наших рядів кращих борців, не знекровлюють наших зусиль, не винищують вогнем і мечем наших здобутків, – що творимо, те й маємо. Є можливість осмислити ситуацію, спланувати наступний крок, виправити допущену помилку. 

Чи сповна використовуємо – усі разом і кожен зосібна – цю даровану Богом можливість? На що тратимо більше зусиль: на полагодження своїх приватних справ, на забезпечення свого власного куцого й ницого "блага", на утвердження себе за всяку ціну на випадково здобутому посадовому кріслі – чи на жертовне торування для нації каменистого шляху до Свободи? 

Мусимо й так ставити питання, бо вже далеко не поодинокі випадки, коли вчорашні "борці за добро нації", опинившись при владі, приступили, так би мовити, до реалізації цього гасла, почавши із забезпечення власного добробуту. Навіть "теорію" придумали на своє виправдання: бідний керівник не приведе народ до багатства... 

От і гризуться – то за маслак, то за крісло. На жаль, у кожному керівному кабінеті є не тільки важіль влади, але й корито вигоди, і якщо в людині переважає не патріотичне, не ідейне, а свиняче начало, то якою б старанною не була її політична мімікрія, сутність проступить дуже скоро... 

Тривожить і те, що зараз в Україні одночасно і стрімко розвиваються ще два процеси: практичне творення якоїсь "нічийної" держави і глибока політична криза. Обидва ці явища відбуваються в умовах протистояння імперським зазіханням, економічної розрухи і "шокової терапії" через злочинну "лібералізацію" цін, при якій є "шок", але немає "терапії", що ставить суспільство на грань соціального зриву. У цій ситуації функціональний параліч фактично всіх, крім неокомуністичних, політичних організацій України робить майже безконтрольним процес нашого державотворення, а людей – беззахисними перед сваволею чинуш. А найнебезпечніше – що стихійні вияви протесту різних соціальних груп без конструктивного політичного проводу можуть змести всі наші скромні національно-демократичні здобутки останніх літ. 

Приголомшливі результати першогрудневого референдуму 1991 року розшматували імперію, прорвали політичну блокаду України і широко відкрили їй шлях до свободи. Зроблено перші і, слід віддати належне Президенту, рішучі кроки в цьому напрямку. 

Але було б небезпечною наївністю і політичною обмеженістю вважати, що відтепер ми приречені на успіх, що українці можуть політично розслабитись, повністю довіривши справу свого майбутнього керівництву держави: решта, мовляв, зробиться само собою. Та закони політичної гравітації такі, що само собою здійснюється тільки падіння народу: із вершин тимчасового успіху – у прірву чужих інтересів, кровопролиття і неволі. 

За 650 підневільних років це далеко не перша для України нагода вирватися з ярма. Не раз "паради планет" і вектори сил у політичному космосі Європи складалися так, що рішуче власне прискорення в цьому ж напрямі могло вирвати Україну із силового поля окупації і вивести її на орбіту державної незалежності. Та кожного разу політична обмеженість, помножена на брак патріотизму, шкурництво і холуйство наших політиків і політиканів – "батьків народу", який вони в душі глибоко зневажали і якого боялися більше, ніж окупанта, призводили до того, що вони не тільки не сприяли, а часто й активно протидіяли справі визволення України. 

Так було після перспективної Берестейської унії 1596 року, після блискучих перемог 1648 року, перед катастрофою 1709 року, після падіння російського самодержавства в 1917 році... Патріоти гинули, холуї до часу процвітали, нація спливала кров'ю. 

То ж на нинішньому крутому віражі української історії мусимо тверезо оцінити наш стан, визначити мету, перевірити сили, зважити можливості, уточнити шлях і напрям. Нашу боротьбу і цю унікальну нагоду здобути свободу нації не сміємо перетворити в безтямну політичну метушню, у черговий "український водевіль" з кривавим фіналом, – ми зобов'язані перемогти. 

Автор буде щасливий, якщо ця книжка хоч у найменшій мірі посприяє нашому самоусвідомленню в часі й боротьбі, зменшить хоч на йоту упередження щодо філософії, ідеології та політичної практики української національно-визвольної боротьби, допоможе бодай одній людині знайти своє місце у лавах борців. Бо саме такою була його мета. 

Підставою аналізу минулого й сучасності тут є національно-екзистенціальна методологія, філософські презумпції, гносеологічні евристики та аксіологія якої верифіковані з християнством та ідеєю свободи народу і яка зобов'язує осмислювати дійсність передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації. Бо історія переконує: усяке, навіть найменше і, здавалося б, виграшне відхилення в українській суспільно-політичній теорії та практиці від християнського максималізму і національної ідеї неминуче веде до трагічних світоглядних і політичних помилок, за які нація розплачується кров'ю і рабством. 

Автор цілком свідомий того, що викладене тут, його висновки й оцінки виходять за рамки вже узвичаєних уявлень, інтерпретацій і трактувань, що він ризикує зачепити особисте чи групове честолюбство, поранити амбіції. Прикро, якщо так буде і якщо це стане на перешкоді сприйняттю суті та спрямування книжки. Але іншого виходу не було. Бо як утвердити на тому ж місці нове, не зачепивши сущого? 

І все-таки гріє надія на вирозуміння. Співаємо ж разом: "Душу й тіло ми положим за свою свободу..." То, може, пожертвуємо заради цієї великої мети ще й амбіціями та впевненістю у власній непогрішності? Бо сказано: гординя – гріх... 

Перехідна епоха – це час вибору. 

Комунізм, демократизм, націоналізм... 

Як казковий витязь на розпутті, стоїмо перед каменем долі. А на ньому викарбувано: наліво звернеш – у рабство попадеш; направо звернеш – старого ярма позбудешся, а нове знайдеш; прямо підеш – може, й пропадеш, та до свободи нації дорогу прокладеш... 

А здавалося – вибір позаду. Бо на першому етапі нинішньої боротьби, коли тільки зблисла надія, інстинкт свободи підняв нас і закрутив у вихорі національно визвольних змагань. Прийшов і наш час, настала наша черга. "А ми тую червону калину підіймемо..." І ясна була всім нам успадкована ще від дідів мета: "За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!" І тисячі відгукувалися на закличне: "Хлопці, підемо, боротися будемо за Україну, за рівні права, державу!" І заповітом батьківським стукало в серце: "Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї". 

У ту благословенну пору ми одночасно боролися за релігійне відродження (за УГКЦ), за національне відродження (за мову, традиції, історію), за демократичні свободи (проти всесилля і свавілля КПРС). І були єдиними. І успіх на одній ділянці множив наші сили і допомагав домогтися свого на двох інших. І перемога одних була перемогою всіх. Бо такий закон національно-визвольної боротьби: у ній або всі перемагають, або ж програють теж усі. 

А потім був грандіозний успіх галичан на виборах. І ми захмеліли від перемоги на демократичному фронті. Коли ж ейфорія минула, виявилося, що це – перемога не всіх, хоч і добута всіма. Перемогли, як почулося з високих трибун, демократи. 

І настав час великого ділення. Переможці відразу відчужилися від віруючих – греко-католиків, при підтримці яких і прийшли до влади (православним батюшки забороняли голосувати за "неформалів"), бо це могло скомпрометувати їхніх лідерів перед російсько-православним українським Сходом. Відмежувалися рішуче і від націоналістів, бо націоналізм лякав денаціоналізований і зрусифікований український Схід і дратував європейський та американський політичний Захід. 

І спустіли майдани і площі. Розчарований народ розбрівся по домівках, а політичний провід подробився на клани і секти непомильних лідерів. Єдність змінилася розбратом і гризнею. І тільки сплески компартійної та новоімперської небезпеки час від часу зганяють усіх докупи. Та не для наступу на зачаєні ворожі сили – для самооборони... 

Але ми пишемо не історію. 

Чому так сталося? Куди йдемо? Як вивести націю з підневільного стану? Чому таке двоїсте ставлення до проголошеної державності та незалежності? Що будуємо на руїнах ненависного старого? На що опертися? На що орієнтуватися, щоб не збитися на манівці?.. 

Ці та сотні інших питань мучили автора, спонукали писати цю книжку. І буде дуже прикро, якщо хтось із невдоволених нею, щоб уникнути аргументованого заперечення викладеного в ній, піде традиційним у нас шляхом паплюження її автора і цим обмежиться. Це, на жаль, не розв'яже проблем нашого поступу. А вони – невідкладні.